До 105-річчя від дня народження
Богдан-Ігор Антонич
Історія одного життя
1
Культового й сьогодні Богдана-Ігоря Антонича, що став частиною легенди Львова часто звуть Поетом Атлантиди, землі, якої немає — Лемківщина зникла з лиця землі після сумнозвісної операції «Вісла» — поділу між Польщею та «покійним» СРСР...
Дитинство
Матеріалів про дитячі та шкільні роки Богдана Ігоря Антонича дуже мало. І якби не Ольга Олійник, наречена поета (1909–1986), яка записала кілька розповідей з уст матері чи й самого поета, то ми мусили б сьогодні обходитися кількома реченнями про той час.
По лінії матері — Ольги Антонич (Волошинович) — майбутній письменник походив з давнього священицького роду, зокрема, священиком був його дід Микола Волошинович. Дядько Богдана-Ігоря — Олександр Волошинович познайомив свою сестру Ольгу з її майбутнім чоловіком — отцем Василем Антоничем, бо хлопці разом навчалися в Сяноцькій гімназії.
Василь Антонич змінив своє справжнє прізвище «Кот» на «Антонич», бо «згідно тодішніх звичаїв не було воно достатньо поважним для сільського священика» (О. Волошинович). Нове прізвище утворилося від імені Василевого батька — Антона.
Богдан Антонич (при хрещенні мав тільки таке ім'я) народився 5 жовтня 1909 р. у с. Новиця (14 км від Горлиць) у день святих Аполонія і Симона. Очевидно, охрещений Богданом, окрім офіційних документів, постійно фігурує як Богдан-Ігор або навіть Ігор.
Вже в дитинстві виявляв великі здібності. Спокійний, вдумливий слухав, а як подобалось щось із прочитаного, просив ще раз і ще раз повторювати собі, доки не навчився напам'ять. а часом навіть сам говорив «вершами», як це звала няня.
По лінії матері — Ольги Антонич (Волошинович) — майбутній письменник походив з давнього священицького роду, зокрема, священиком був його дід Микола Волошинович. Дядько Богдана-Ігоря — Олександр Волошинович познайомив свою сестру Ольгу з її майбутнім чоловіком — отцем Василем Антоничем, бо хлопці разом навчалися в Сяноцькій гімназії.
Василь Антонич змінив своє справжнє прізвище «Кот» на «Антонич», бо «згідно тодішніх звичаїв не було воно достатньо поважним для сільського священика» (О. Волошинович). Нове прізвище утворилося від імені Василевого батька — Антона.
Богдан Антонич (при хрещенні мав тільки таке ім'я) народився 5 жовтня 1909 р. у с. Новиця (14 км від Горлиць) у день святих Аполонія і Симона. Очевидно, охрещений Богданом, окрім офіційних документів, постійно фігурує як Богдан-Ігор або навіть Ігор.
Вже в дитинстві виявляв великі здібності. Спокійний, вдумливий слухав, а як подобалось щось із прочитаного, просив ще раз і ще раз повторювати собі, доки не навчився напам'ять. а часом навіть сам говорив «вершами», як це звала няня.
«Для батьків правдивим щастям був єдиний син Богданко. Хлопчик з чорною чупринкою, зеленими очима, обрамленими довгими віями, був дуже милим, слухняним і на свій вік серйозним. Хлопець жив у світі фантазії. Збирав різнокольорові скельця, крізь які дивився на світ: жовтий, голубий, червоний. Він називав це забавою «у світ». Також улюбленим заняттям дитини була забава «в книжечки». Перегортав сторінки, оглядав картинки, укладав книжки. Так «працював» він цілими годинами в бібліотеці. Особливо любив дивитися через вікно і спостерігати за льотом птахів і за грою хмарок. Ясні ночі були повні чудес, шелесту і місячного сяйва».
© Ольга Олійник
© Ольга Олійник
Богдан-Ігор Антонич:
Тут сиве небо й сиві очі
у затурбованих людей.
Сльота дуднить і шиби мочить,
розмови стишені веде.
Під сивим небом розстелилась
земля вівса та ялівцю...
2
Навчання
«Все тихий, скромний, на перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було його не любити. Сам Антонич був невеличкий на зріст, білявий, з коротко стриженим волоссям, завжди дуже чистенько та дбайливо вдягнений. У розмові був несміливий, дуже поважний як на свій вік. Намагався говорити літературною мовою. Він розмовляв, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом»
«Наука не справляла труднощів і надто поважний, як на свій вік, вдумливий хлопчик горів і нетерпляче вичікував того дня, коли буде складати вступний іспит до гімназії».
Упродовж 1920–1928 навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку. Батьки вибрали саме її не тільки тому, що тут раніше вчилися його батько і дядько, але, очевидно, й тому, що «На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української мови».
Сяноцька гімназія була класичного типу: головна увага на латинську і грецьку мови. Навчання тривало 8 років. Із 400 учнів українців було 80. З першого і до останнього класу Антонич відзначався як найкращий учень. Але, як пише Ольга Олійник, «не любив вириватися вперед».
Що ж до української мови, то загалом мала кількість годин, відведених на ці уроки, «призвела» до створення вчителем Володимиром Чайківським неформального українського гуртка у себе вдома. Учасником його був і Б. І. Антонич. Саме в гімназії проявився потрійний талант Б. І. Антонича — у літературі, малярстві та музиці. Він зробив вибір на користь першої.
«Все тихий, скромний, на перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було його не любити. Сам Антонич був невеличкий на зріст, білявий, з коротко стриженим волоссям, завжди дуже чистенько та дбайливо вдягнений.
У розмові був несміливий, дуже поважний як на свій вік. Намагався говорити літературною мовою. Він розмовляв, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом».
Упродовж 1920–1928 навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку. Батьки вибрали саме її не тільки тому, що тут раніше вчилися його батько і дядько, але, очевидно, й тому, що «На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української мови».
Сяноцька гімназія була класичного типу: головна увага на латинську і грецьку мови. Навчання тривало 8 років. Із 400 учнів українців було 80. З першого і до останнього класу Антонич відзначався як найкращий учень. Але, як пише Ольга Олійник, «не любив вириватися вперед».
Що ж до української мови, то загалом мала кількість годин, відведених на ці уроки, «призвела» до створення вчителем Володимиром Чайківським неформального українського гуртка у себе вдома. Учасником його був і Б. І. Антонич. Саме в гімназії проявився потрійний талант Б. І. Антонича — у літературі, малярстві та музиці. Він зробив вибір на користь першої.
«Все тихий, скромний, на перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було його не любити. Сам Антонич був невеличкий на зріст, білявий, з коротко стриженим волоссям, завжди дуже чистенько та дбайливо вдягнений.
У розмові був несміливий, дуже поважний як на свій вік. Намагався говорити літературною мовою. Він розмовляв, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом».
"В тому часі багато читає і призбирує вже чималу бібліотеку. Не було для нього більшої приємності, як нова, добра книжка. Не пропускає жодної нагоди, щоб її придбати. Обертає всі гроші, що їх одержує від батьків – як студент на свої витрати, як поет – гонорари, що їх вряди-годи дістає за свої твори, зрікається багато дечого, а може навіть і всього задля книжки"
Ігор Калинець
Творчість
Писати вірші Антонич почав рано – у польській гімназії, польською мовою. «Навернення» до української поезії відбулося після вступу у Львівський університет 1928 року.
«Антонич був у гурті цих, які пішли шляхом не Гоголя, а Шевченка... Талановитий молодик під час навчання у гімназії вивчив українську літературну мову настільки добре, що міг нею писати вірші і вже на першому курсі Львівського університету, куди поступив осінню 1928 року, читав їх перед неформальним гуртком україністів, зразу отримуючи позицію найкращого з поетів-початківців, але у розмові тоді ще почувався непевно.
... Правду казавши, у Львові тоді ще мало хто говорив по-українськи, бо мало хто знав добре сучасну літературну мову. Студенти здебільша теж говорили по-галицьки, а то й своїми, принесеними з рідних сторін, говорами. (...) Галицька інтеліґентська верства загальноукраїнської мови не знала та й, треба сказати, не дуже і хотіла знати»
У Львові Антонич жив у своєї тітки на вулиці Городоцькій, 50 (сучасна нумерація). Часто їздив до батьків в село Бортятин, що поблизу Судової Вишні, в 40 км від Львова. Там наприкінці 20-х років минулого століття батько поета отримав парафію.
«Антонич був у гурті цих, які пішли шляхом не Гоголя, а Шевченка... Талановитий молодик під час навчання у гімназії вивчив українську літературну мову настільки добре, що міг нею писати вірші і вже на першому курсі Львівського університету, куди поступив осінню 1928 року, читав їх перед неформальним гуртком україністів, зразу отримуючи позицію найкращого з поетів-початківців, але у розмові тоді ще почувався непевно.
... Правду казавши, у Львові тоді ще мало хто говорив по-українськи, бо мало хто знав добре сучасну літературну мову. Студенти здебільша теж говорили по-галицьки, а то й своїми, принесеними з рідних сторін, говорами. (...) Галицька інтеліґентська верства загальноукраїнської мови не знала та й, треба сказати, не дуже і хотіла знати»
У Львові Антонич жив у своєї тітки на вулиці Городоцькій, 50 (сучасна нумерація). Часто їздив до батьків в село Бортятин, що поблизу Судової Вишні, в 40 км від Львова. Там наприкінці 20-х років минулого століття батько поета отримав парафію.
3
Слухайте: ви бачили не раз село за лісом, правда? Коли та картинка подобалася вам і ви з симпатії до неї хотіли якось по етичніше висловитися про неї, то втертим звичаєм поетів сказали би, що «село обведене лісом, наче віночком». А в Антонича «на схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село». ©Ірина Вільде
Львів
А ти, як завжди, сам в пустелі світу лютій,
й оцінять марно, скупо, точно і тверезо.
А ти, як завжди, будеш сам під сонця гострим лезом,
й складуть надгробний напис: жив і вмер забутий.
© Б.-І. Антонич
й оцінять марно, скупо, точно і тверезо.
А ти, як завжди, будеш сам під сонця гострим лезом,
й складуть надгробний напис: жив і вмер забутий.
© Б.-І. Антонич
Гурток студентів-україністів у Львові, червень 1931 р. 2 ряд знизу, перший зліва— Б. І. Антонич.
1931 року виходить друком перша поетична збірка Б. І. Антонича «Привітання життя». 1932 роком датовано Антоничеву збірку «Велика гармонія».
У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої і жив. Говорив: «Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу».
Його вірші знаходили свого читача через часописи "Вогні", "Дзвони", "Назустріч", "Ми". Він стає редактором місячника літератури і мистецтва "Дажбог" та збірника "Карби". Тоді ж за сприяння Богдана Кравціва видав збірку "Три перстені" (1934), яка стала справжнім фурором у Львові.
Його життя обірвалося 6 липня 1937 року в одному із львівських санаторіїв. Захворівши на апендицит, письменник потрапляє до лікарні. І, незважаючи на те що операція пройшла успішно, у лікарні через погані санітарні умови Антонич занедужав на запалення легенів, яке разом із плевритом і вродженою серцево-судинною недостатністю призвело хворобливого з дитинства письменника до смерті.
Меморіальна дошка на батьківщині в Новиці
Лиш на власнім безумстві опертий,
я бажав увесь шлях перейти тільки сам.
Без хитання в наближенні смерті
навіть небо відштовхував, п'яний життям.
А сьогодні я спілий, мов літом,
покінчив молодечі штукарства та герці,
погодився із Богом і світом
і знайшов досконалу гармонію в серці.
© Богдан-Ігор Антонич, «Confiteor», 1932 («Визнаю»)
я бажав увесь шлях перейти тільки сам.
Без хитання в наближенні смерті
навіть небо відштовхував, п'яний життям.
А сьогодні я спілий, мов літом,
покінчив молодечі штукарства та герці,
погодився із Богом і світом
і знайшов досконалу гармонію в серці.
© Богдан-Ігор Антонич, «Confiteor», 1932 («Визнаю»)
© 2014 All sv
Svitlana Vorobel
